Луганськ : Видавництво ДЗ "Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка", 2011 . – 399 с.Монографія складається з чотирьох розділів, що зумовлюють системне вивчення новели в літературі Нового часу. Перший розділ Вставна новела: проблеми теорії та історії розглядає основне поняття в сукупності його внутрішніх якостей та зовнішніх контактів. Виходячи з того, що будь-яка жанрова структура є концентрованих творчим досвідом багатьох майстрів, до того ж частіше всього багатьох епох, дослідниця робить висновок, що внутрішня жанрова типологія новели характеризується низкою сталих ознак, що сприймаються в їхній єдності. Що ж до взаємодії основних текстів та інкорпорованих новелістичних елементів, то вона підпорядована поетологічним, семантичним, прагматичним завданням: вставна новела сприймається літературознавцями як один із засобів формування категорії художнього часу, феномен поетичного тексту, елемент внутрішньої композиції.
Другий розділ, присвячений проблемі структуротвірного потенціалу української прози XVIII - ХХ століть, вражає розмаїттям залученого до розгляду художнього матеріалу і надзвичайно цікавий використаними авторкою параметрами його типології та систематизації. Усвідомлення характеру цієї доби як формування різноспрямованих тенденцій, комплексів домінантних вставних новел, процесів трансформацій і креацій нових моделей зумовило виокремлення підрозділів про геральдичні конструкції в літературі українського бароко, художні модифікації вставних новел у романтичній та реалістичній прозі століття, прості форми у структурі модерної епіки, про новелу- казку як інкорпорований текст у прозі 20 - 30-х років XX століття, про геміністичний (від лат. близнюк) прийом структурування художнього матеріалу, трансгресивні новелістичні сюжетні схеми, про функції новелістичних складових у творах соцреалізму тощо. Спостереження й висновки в розділі забезпечені аналізом та переконливими відсиланнями до презентативного корпусу літературних зразків. Наведу лише один приклад з багатьох можливих: питання про інкорпоровані тексти в давній українській літературі дослідниця розглядає на підставі Історії Русів, літопису Л. Боболинського, літопису С. Величка, літопису Г. Граб’янки, притчі Убогий Жайворонок та ін., а далі простежує трансформацію барокового досвіду в романах В. Шевчука Дім на горі та Ю. Андруховича Дванадцять обручів, у повісті Г. Тарасюк ‘^рам на болоті на ін.
Третій розділ Новела як інтертекст літературного порубіжжя ХХ - ХХІ століть та четвертий Епічний контекст новели: варіації жанрово-структурної взаємодії, на мою думку, становлять комплексний інтерес не тільки для літературознавців, а й усіх тих, сказати б, активних читачів, хто хоче вправно орієнтуватися в новітній літературі. Матеріал обох розділів аж ніяк не втрачає на науковості, концептуальності, логічності, оптимальній організації викладу, але до цих рис додається ще одна - енциклопедична обізнаність дослідниці зі станом сучасного письменства в його генетико-контактних, типологічних, інтертекстуальних зв’язках із попередніми художніми надбаннями. У цьому відношенні книжка цілком заслуговує на роль вагомого читацького путівника, який, називаючи й аналізуючи літературні тексти, одразу визначає їхнє місце в сучасному теоретико-критичному дискурсі. Так, досліджуючи тільки художню трансформацію принципу фрактальної цілісності окремих елементів в алфавітних конструктах постмодерної прози, О. Бровко відштовхується від прецедентів Іліади, Одиссеї, Анналів, Алфавіту, або Букваря світу, романів Ф. Бегбедера та В. Пелевіна й показує теперішній розвиток прийому каталогізації речей чи істот у творах М. Павича, О. Сивуна, Т. Толстой, Т. Прохаська, Ю. Винничука, Т. Малярчук, С. Дам’янова, Ю. Іздрика, В. Єшкілєва. Відкривавчий характер, серед іншого, має спроба О. Бровко систематизувати новелістичний компонент художніх творів з характеристиками тварин. Навіть добре усвідомлюючи, що увага авторки є селективною, не можна не захопитися вибудуваним нею рядом європейських творів на згадану тематику різних часів. Тут Фізіолог і Bestium vocabulum, твори Р. Кіплінга й М. Гоголя, Л. Керола, Я. Гашека, М. Булгакова й В. Куніна, літературні фентезі кінця ХХ століття А. Сапковського, К. Буличова, Дж. Ролінг, твори Х. Л. Борхеса та Ю. Винничука, Т. Малярчук, Б. Карасу, Г. Пагутяк та багато іншого.
У розділах роздиференційовано такі, зокрема, проблемно-змістові рівні теорії новели: Літературні фрактали в смисловому просторі постмодернізму, Сучасний новелістичний конструкт крізь призму культурних парадигм, Поліфонізм фрагментарної постмодерної прози, Новелістичний текст як внутрішній чинник епічної та драматичної інтеграції, Новелістичні включення в структурі літературно-критичної есеїстики. Тут дослідниця так само успішно впоралася із завданням розглянути зібраний художній та художньо-критичний матеріал крізь призму теоретичної концепції так, щоб не викликати в читача враження недостатності, однобічності чи тенденційності його потрактування. Навпаки, новела в літературі, з точки зору авторки включена в складну систему подій у світі.(З рецензії Шестопалової Т. П. «Новела ergo подія»).
