Стаття. Слово і час. 1994. № 9-10 . С. 65-70.
У новій концепції історії української літератури, в методологічній переорієнтації щодо її трактування принципове значення має розгляд нашої художньо-естетичної спадщини в аспекті вираження в ній української національної ідеї — як суспільно-політичної та етичної системи вартостей, як важливого складника культурного дискурсу України Ця продуктивна ідея, наявна в художньому процесі минулого, колишнім радянським літературознавством всіляко затлумлювалась, а вивчення й висвітлення її жорстоко переслідувались, особливо після горезвісної постанови ЦК КП(б)У від 4 серпня 1946 р. "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" і великого ряду інших партійних заходів 40-50-х та 70-х років, спрямованих на витравлення так званих рецидивів ідеології українського буржуазного націоналізму, крамольних наслідків впливу школи П.Куліша, М.Грушевського, С.Єфремова. На догоду імперському центру й тоталітарному режиму з позицій васальної психології виробилася вкрай вульгаризована концепція: мовляв, найлютіші вороги українського народу — це українські буржуазні націоналісти — і з сторожових вишок цієї концепції вишукували в національно свідомих письменників та викривали з позицій "комуністичного інтернаціоналізму" кримінал національного патріотизму. Для формування новочасної концепції історії української літератури, справді науково-об`єктивного підходу необхідно виходити з сьогоднішньої переорієнтації в філософській та історіософській думці, зокрема в розумінні рушія суспільного процесу.
