К.: ІСДО, 1995. – 232 с.Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України призначені для викладачів, учителів, краєзнавців, етнографів, фольклористів, мовознавців, студентів та учнів – усіх небайдужих до надбань нашого народу.МЕТОДИЧНІ ПОРАДИПропоновані запитальники та програма призначені для дослідників народної культури України.Більшість запитальників складена в процесі багаторічної експедиційної роботи під час створення Музею народної архітектури та побуту України та формування його фондів. Їх розробили співробітники Музею Лідія Орел, Євгенія Клапчук, Сергій Верговський, Раїса Свирида, Ігор Мойсеєв, Ігор Шрамко, Ірина Несен, Світлана Щербань, Ніна Зозуля, Катерина Міщенко. При складанні запитальників були використані літературні джерела, архіви, публікації. У збірнику використані також окремі матеріали та запитальники наукових рукописних фондів ІМФЕ АН України і запитальники,упорядковані Віктором Давидюком (м.Луцьк, педінститут) та Архипом Данилюком (м.Львів, Музей народної архітектури). Окремі запитальники розробили збирачі-ентузіасти Василь Гулей та Михайло Шуляк.Цей збірник не охоплює у повному обсязі всі галузі традиційної культури з тієї причини, що більшість їх вже стала історією, так що достовірні відомості про них знайти важко (до таких належать, наприклад, чумакування, лірництво, хліборобські обряди на св. Юрія та ін.), а деякі збереглися в невеликому обсязі (весільні та похоронні обряди, вишиття, килимарство тощо). Окремі галузі були поширені локально: так, наприклад, плахітництво знає тільки центральна Україна, бортне пасічництво відоме здебільшого на Поліссі і т. д. Тому деякі запитальники орієнтовані переважно на певні регіони України (див. зміст і примітки).Території України мали неоднаковий суспільний розвиток. У північних районах України та в Карпатах народні звичаї збереглися краще, ніж у степовій та центральній Україні.Слід звернути увагу на те, що традиційною культурою України є переважно сільська культура, тому інформаторів слід вишукувати в селах, а в місті − літніх людей, вихідців із села.Приступаючи до роботи важливо мати уявлення про місцевість, заняття людей, історичні події на цій території, орієнтуватися у досліджуваній галузі.
При роботі за запитальниками велике значення має вибір інформатора. Треба шукати людину старшого віку, яка народилася у даній місцевості, має добру пам’ять, спостережлива (таких, як правило, рекомендують односельці). Дуже важливо також, щоб інформатор зберігав місцеву говірку. Обов’язково слід заповнити анкету інформатора. Розпитуючи, краще дотримуватися неофіційного тону, поводитися тактовно.Щоб з’ясувати детальніше всі питання, пов’язані з галуззю народної культури, потрібно записати кількох інформаторів у селі, а при дослідженні цього явища на більшій території − то і в межах району, області, цілого регіону.Усну інформацію найдоцільніше записувати на магнітофонну плівку. Особливо це стосується фольклору. Записуючи фольклор, можна вдаватися, зокрема, до асоціативного методу − коли яскраве слово викликає у інформаторів згадку про пісню чи казку.Варто записувати варіанти слів і мелодій одних і тих же пісень, адже велика кількість варіантів свідчить про популярність і актуальність пісні. Записуючи слова від руки а чи розшифровуючи їх з касети, не можна скорочувати рядків, відкидати вигуки тощо, інакше текст не відповідатиме мелодії. Якщо у пісні мало слів або вони забулися, варто запитати у сусідньому селі чи на іншому кутку − може, хтось пам’ятає.Коли немає можливості записати фольклорний твір на магнітофон, можна записати від руки; казку чи усну розповідь слід записувати, зберігаючи говірку, стилістичні особливості мови та вимову оповідача. Переривати розповідь чи пісню небажано − адже при цьому порушується цілісність твору. Якщо це пісня – треба записати слова і, бодай схематично, мелодію, щоб потім повернутися до неї або порекомендувати комусь це зробити.Предмети народного побуту, будівлі, інтер’єри краще фотографувати або замальовувати. Велику цінність становлять давні фото, на яких представлений місцевий етнографічний одяг та антропологічні типи. Якщо є можливість записати у живому відтворенні цілий обряд, то ідеальним варіантом, звичайно, була б кіно- або відеозйомка. В іншому випадку слід описати кожну дію обряду, послідовність дій та іх пісенний супровід, якщо він є.
Дуже цінними також є записи народних термінів і назв (згодом можна укладати галузеві словники), записи відомостей про техніку та технологію виготовлення виробів народними майстрами (наприклад, виробів бондаря, стельмаха, гончаря, коваля; ткання різного гатунку полотна і т. ін.).Слід зауважити, що записувачі, які постійно проживають у селі, мають великі переваги − адже вони знайомі з життям села, їм легше зорієнтуватися у виборі інформаторів, внаслідок чого вони мають кращі умови для грунтовного дослідження будь-якої галузі народної культури, яка існувала чи існує в даному селі. Визначні етнографи кінця Х1Х − початку XX століття, такі як А.Кримський, Б.Грінченко та інші, мали мережі кореспондентів-записувачів, які, живучи у селах, записували обряди, пісні, діалектні слова і надсилали їх для опрацювання вченим. Доцільно було б ентузіастам вивчення народної культури скористатися цим досвідом сьогодні.Подані запитальники є зразками, за якими можна розробити інші, детальніші, конкретніші: такі, які характеризували б область, район, село, окрему галузь, осередок чи майстра, обряд чи його частину, всі пісенні жанри чи окремий і т.д. Зроблені записи потребують додаткового опрацювання і відповідного оформлення. Зокрема, обов’язково треба вказувати дату, коли зроблено запис, і прізвище, ім’я та по-батькові того, хто записав.Монографічні записи відомостей з народної культури складають велику цінність для історії, зокрема для одного з основних її розділів − народознавства
