Стаття. Слово і час. 2008.№6 . С. 62-71 .Трансністрія — Задністров'я, якась невидима, ілюзорна земля, серпанковий і непевний, з точки зору європейця, простір, що, очевидно, і існує, але як і де? Дальша Трансільванії, ближча Задонщини, та хоч там як — цілковита terra incognita, незрозуміла у своїй протяжності кольорова метафора. «Де це сталося?» — «У Трансністрії». — «О, там — могло, там що хочеш могло статися». Край — не край, історія — не історія, культурно-географічний парадокс, розгорнуті, але не прочитані письмена.
Коли вдатися до попередніх помислів і творчих проектів Тараса Федюка — це зона Овідія: заобрійна й позачасова територія поетів-вигнанців, що виколисують самотність і тугу за батьківщиною на вітряних берегах Скитії, степова вітчизна сивої ковили, напівокультуреної лози й напівзруйнованих храмів. Земля поза землями й епохами. Напевно, там хтось мешкає; мабуть, якісь люди, що говорять якоюсь своєю мовою, п'ють своє вино, печуть кукурудзу на жару, проводжають очима хмари на захід і вичиняють на сонці Час. Час застигає, перетворюється на слюдяні пелюстки, де темнаве тисячолітнє «було» м'яко вигинається й розтягується в овали «є» і «буде». Для одних — притча і пострах, для других — «двоє-троє багать наче шкури червоні плескаті. / і така благодать що ж ти скажеш їй, благодаті».
Трансністрія — поетична альтернатива цій дійсності. Так про що мова? Адже тільки в оточенні невидимих, але кожному з нас відомих «навколотекстових слів» розкриваються ближні й дальні смисли цих легких іронічних медитацій (звісно, не у прямих кореляціях, а у складних асоціативних площинах). Не можна збагнути задзеркалля, забувши про світ перед дзеркалом. Перцепція без апперцепції неможлива. Тож не варто, шановні, вдавати із себе натомлених
життям і твердити, що все вже написано. Написано. Але не вами. Й історія ще не закінчена.
