Київ: Дніпро, 1977. — 174 с. — (Мудрість народна). кн. 23
Художник: В. М. ГринькоВизначні творці класичної персько-таджицької літератури зверталися до усної народної творчості, запозичували її досвід, творчо використовували її засоби, образи, черпали в ній натхнення. Так суто народний жанр рубаї, який увійшов у писемну літературу ще в IX столітті,
набув дальшого розвитку у творчості ряду поетів, а рубаї Хайяма, Бобо Taxiра, газелі Хафіза і Хілолі, афоризми Сааді, переходячи з вуст в уста, набувають варіантності і починають жити за законами усної народної творчості. Народні сказання «Шірін і Фархад», «Тахір і Зухра», дастанн «Шахнаме» і «Гурзод» («Гуругли» — пізніший варіант), казки «Тисячі і однієї ночі», зазнавши літературної обробки, повернулися до народу. Одним з найпоширеніших і найдавніших жанрів таджицького фольклору є прислів’я та приказка. Вони відіграють важливу роль у художньому осмисленні дійсності, відзначаються глибиною думки, лаконізмом, образністю. Чимало таджицьких прислів'їв та приказок з’явилося в далекому минулому. В них зустрічаються образи, пов’язані з давніми домусульманськими віруваннями. Найдавніші прислів’я записані Сактрійською мовою ще за часів Александра Македонського (IV століття до н. е.). Вони здебільшого філософічні й мають метафоричний характер: «Глибока річка тихо тече», «Полохливий собака гавкає голосно». Переважна більшість таджицьких прислів’їв та приказок виникла в часи єдиної іранської культури і створювалася на спільноіранській мові — дарі. Ось прислів’я, які зустрічаються в літературі X ст.: «Пшеницю посієш — пшеницю збереш, ячмінь посієш — ячмінь збереш», «Сонця полою не закриєш».
